Листи з України - 3: Лист до молодих українських артистів балету

　Елегантний і зібраний, як і личить танцівникові, пан Терада, якому дуже пасував костюм, чекав на нас перед Національною оперою України в Києві.

　Увечері в суботу, 10 жовтня, на запрошення художнього керівника Національного балету України пана Теради я відвідав Національну оперу в центрі Києва. Медичний працівник Посольства пан Ґото подбав про те, щоб кілька співробітників Посольства, останнім часом дещо виснажених через атаки дронів, які не припиняються ні вдень, ні вночі, також могли перепочити й відволіктися, тож ми вирушили разом.

　Пан Терада з усмішкою чекав на нас перед театром. Мабуть, так само тепло він зустрічав і всіх моїх попередників. Оскільки вистава мала ось-ось розпочатися, після короткого обміну привітаннями нас одразу провели до наших місць.
«Останнім часом через повітряні атаки глядачів було мало, але сьогодні зал повний», — сказав він. Святкова атмосфера театру перед початком вистави, сповнена радісного очікування, нічим не відрізнялася від атмосфери будь-якого театру у світі. Однак до контрасту між буденним і небуденним я досі не можу звикнути. Лише за квартал звідси стоїть будівля Національної Академії наук, частина якої нещодавно вигоріла внаслідок атаки дрона.

　Цього вечора було представлено три постановки.
Першою стала «Варіації Доніцетті» — хореографія видатного майстра Джорджа Баланчина, який мав грузинське коріння, народився в Санкт-Петербурзі, після російської революції переїхав до Сполучених Штатів, заснував New York City Ballet і відкрив світ так званого безсюжетного балету. Поставити цей твір можна лише після того, як Фонд Баланчина суворо оцінить технічний рівень трупи та майстерність її артистів і надасть відповідний дозвіл. Цього разу Національна опера України отримала таке схвалення і вперше представила цю постановку на своїй сцені. Костюми артистів — класичні балетні пачки — створила ще одна легендарна постать, художниця з костюмів Варвара Каринська, родом із Харкова на сході України. Пан Ґото сказав мені: «Це світла й життєрадісна постановка, тож просто насолоджуйтеся нею». І справді, вона подарувала мені святковий настрій.

　Під час антракту до нас підійшов пан Терада, і ми почули його історію. Його батьки керували балетною школою Terada Ballet Art School у Кіото — місті-побратимі Києва. За часів радянської перебудови, завдяки зв’язкам, що виникли під час візиту до Японії міністра закордонних справ Шеварднадзе, у 1987 році пан Терада став першим японцем, який приїхав на навчання до Радянського Союзу коштом радянської держави, і вступив до Київського державного хореографічного училища. Оскільки батькам не дозволялося супроводжувати дитину під час навчання, до Києва він приїхав сам — в одинадцять років. Згодом приєднався до трупи славетного Національного академічного театру опери та балету України і виступав як соліст. У 2012 році став художнім керівником Київського державного хореографічного училища.
　А в лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії. Артисти балету, що роз’їхалися по всьому світу, влітку того ж року зібралися в місті Маебаші, щоб вирушити на гастролі Японією. Так вони здійснили своє перше після початку вторгнення закордонне турне, виступивши у шістнадцяти містах по усій країні.
«Саме так. Маебаші — наше святе місце. Нам на цілий місяць надали житло й приміщення для репетицій, і ми досі безмежно вдячні за це. Щороку ми проводимо там концерти», — розповів пан Терада.
Почувши його слова я пригадав документальний репортаж NHK, у якому розповідалося, як артисти київського балету зібралися в одному з регіональних міст Японії.

　Другою постановкою стала «Весна і осінь».
Жінки у витончених білих сукнях і чоловіки в білих штанах, з оголеними м’язистими торсами, танцювали злагоджено, наче одне ціле, передаючи через рух мінливість людських почуттів і плин пір року. Як мені пояснили, цей сучасний балет створив німецький хореограф.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Національна опера України цілковито відмовився від постановок російських авторів. Російська мова, яка колись лунала тут повсюди, тепер зовсім не звучить у публічному просторі, натомість англійська, особливо серед молоді, фактично стала майже другою офіційною мовою.
　Ніхто й уявити не міг, що Росія прийде сюди, щоб цілковито заперечити саму ідентичність українців і вбивати їх. Тому глибина образи й гніву щодо Росії величезна. В Україні набирає сили потужний і невпинний рух — відмежування від Росії та європейська інтеграція. Можливо, саме зараз тут народжується національна держава у справжньому розумінні цього слова.


(Сцена вітання після завершення постановки «Весна і осінь». Систему керування освітленням для цієї сцени було встановлено за підтримки Японії.)
 
　Третьою постановкою стала «Елегія воєнного часу».
　Я сказав панові Тераді:
«Наскільки я пам’ятаю, той документальний репортаж NHK закінчувався тим, як артисти роз’їжджалися по всьому світу. А що було далі?»
Він відповів:
«Згодом багато хто повернувся. Якось я запитав самих артистів, чому вони вирішили повернутися. Вони відповіли: “Зараз ми маємо повернутися до Києва щоб продовжити традицію і передати її наступному поколінню”. На початку повномасштабного вторгнення я також евакуювався. Коли ж згодом ненадовго повернувся до Києва, мене запитали, чи не погоджуся я стати художнім керівником театру. Тоді я й наважився прийняти цю відповідальність».
　У грудні 2022 року пан Терада став першим іноземцем, призначеним художнім керівником Національного академічного театру опери та балету України.
«До того протягом сімдесяти-вісімдесяти років тут танцювали майже ті самі постановки. Коли я став художнім керівником, то із жагою взявся за нове», — розповів він.

　　Хореограф «Елегії воєнного часу» Олексій Ратманський народився в Ленінграді й виріс у Києві, а його батьки походять із Росії та України. Він танцював в українській балетній трупі, очолював балет Большого театру і нині є одним із найвидатніших хореографів сучасності. Зараз він працює у створеному Баланчином New York City Ballet.
　Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Ратманський саме проводив репетицію в Большому театрі в Москві. Він негайно відмовився від цієї роботи, виїхав із Росії та заявив, що не дозволить ставити там жодного зі своїх творів. Відтоді він послідовно виступає на підтримку України не лише словами, а й діями. Його дружина Тетяна — українка, її рідні також живуть у Києві.
Лише за кілька місяців після вторгнення Ратманський створив цю «Елегію воєнного часу». Нині вона є однією з головних постановок у репертуарі Національної опери України. Цього разу Ратманський уперше від початку повномасштабного вторгнення приїхав до Києва, щоб працювати над постановкою «Варіації Доніцетті», а також «Елегії воєнного часу».
　«Цей твір незмінно збирає багато глядачів. Сьогодні зал був повний саме тому, що в програмі є ця постановка», — сказав пан Терада.

　Як і підказує назва, балет «Елегія воєнного часу» починається зі сцени, у якій із поля бою відтягують полеглих товаришів. Благородство танцю сповнює її щемким смутком. Здається, у рухах відображаються почуття кожного з артистів. У середині постановки окремі чоловічі та жіночі групи танцівників в яскравому народному вбранні весело виконують танці сільської молоді, утілюючи багатство української землі та силу її народу. Наприкінці сцена знову стає монохромною. Вистава завершується тим, як артисти підводять голови і йдуть уперед, наче втілюючи надію на майбутнє.

　Енергія руху, піт, сльози, які, напевно, течуть у душі. Краса, смуток і прихована рішучість. Мистецтво — це піднесення почуттів, які б’ють джерелом із самого людського буття. Я був приголомшений тим, як кожен із молодих артистів, відкидаючи темну тінь, живе «тепер» — не вчора і не завтра, а саме «тепер» — і, передаючи почуття цієї миті, танцює до останку, доки не вичерпаються всі сили душі й тіла. Після вистави за лаштунками я потиснув руки артистам. Вони ледве переводили подих і були мокрі від поту. Пан Терада пояснив:
«Ця постановка справді надзвичайно виснажлива. Вона важка фізично, але й емоційно також: війна триває, і кожен артист виходить на сцену зі своїми переживаннями. Після завершення всі знесилені».

　Своїм виступом, у який вони вкладають усі сили, артисти промовляють до душі глядача й водночас надають йому сил. Саме це, подумав я, і є «силою мистецтва».